В

Виконача дисципліна - коментарі Володимира Місечко для Юридична Практика

1. Які ключові тенденції сьогодні формують практику міжнародного арбітражу в Європі та світі?
Головною причиною спорів, а отже й звернення до арбітражу, залишається невиконання умов контрактів. При цьому санкції та форс-мажори, пов’язані зі повномасштабною збройною агресією РФ проти України, ускладнили ситуацію, створюючи правову невизначеність довкола контрагентів.
 
Запит на вирішення спорів через арбітраж зростає, і на тлі цього спостерігається гостра конкуренція між арбітражними інституціями: ICC, LCIA, SCC та інші авторитетні гравці намагаються привабити до себе клієнтів гнучкістю, цифровізацією та прискореними процедурами. Вони ретельно аналізують практику та підстави невизнання/скасування арбітражних рішень, щоб ліквідувати прогалини та внести відповідні зміни у свої регламенти.
 
З іншого боку європейські країни модернізують своє внутрішнє законодавство у сфері арбітражу з метою підвищення його ефективності. Зокрема, новий арбітражний кодекс планує до осені 2026 року прийняти Франція. А у Великій Британії вже набув чинності цього року новий Закон про арбітраж (The English Arbitration Act 2025).
 
Новим, надзвичайно складним напрямком міжнародного арбітражу стає розгляд ESG-спорів. Тобто йдеться про спори навколо стандартів сталого розвитку (довкілля, соціальна сфера, управління), які вже закріплені в законодавстві більшості країн світу. Зокрема, резонансним став кейс канадської компанії First Quantum Minerals проти Республіки Панама, який розглядався ICC. Канадська компанія виграла арбітраж і в березні 2025 року президент Панами дозволив їй знову відкрити шахту, що була попередньо закрита через екологічні проблеми та корупцію.
 
  1. Які інновації у процедурі арбітражу (напр. digital hearings, case management, transparency) вже стали реальною практикою?
Пандемія COVID-19 виступила каталізатором, змусивши арбітражну спільноту швидко адаптувати та впровадити технології, які раніше використовувалися лише епізодично. Віртуальні слухання стали стандартом, як і електронний документообіг та цифрові підписи, арбітражні інституції використовують онлайн-платформи для управління справами.
 
Наприклад, Закон про арбітраж 2025 року у Великобританії чітко визначає, що електронні документи та цифрові підписи визнаються дійсними для арбітражних угод та рішень. Дистанційні слухання теж отримали законодавчу основу. Вони можуть призначатися без необхідності згоди сторін, за умови, що враховують процесуальну справедливість.
 
Американська арбітражна асоціація (AAA) встановила віртуальні слухання стандартом за замовчуванням, якщо сторони не домовилися про інше. Про це йдеться в оновлених правилах цієї інституції, що набули чинності в травні 2025 року.
 
Орієнтація на прозорість та розкриття інформації – також один з основних акцентів, насамперед коли йдеться про інвестиційні спори, де однією зі сторін виступає держава. Нові правила деяких арбітражних інституцій вимагають розкривати наявність фінансування від третіх сторін (Third-Party Funding). Це робиться для уникнення конфлікту інтересів. Однак забезпечення прозорості нерідко суперечить конфіденційності та захисту комерційної інформації. Досягти балансу в цьому питанні дуже складно.
 
І насамкінець, якщо говорити про інновації, то не можна не згадати про штучний інтелект. Арбітражні інституції широко використовують ШІ для обробки великих масивів даних за різними запитами. Однак поки не було повідомлень про те, що арбітражі використовують ШІ для допомоги безпосередньо в процесі прийняття рішень. Також вже з’явилися перші регламенти щодо використання ШІ в арбітражі. Наприклад, це Керівні принципи щодо використання ШІ в арбітражі (2025), опубліковані британським Королівським інститутом арбітрів.
 
  1. Як війна в Україні вплинула на динаміку звернень до міжнародного арбітражу – і які типи спорів стали домінувати?
В перші місяці після повномасштабного збройного вторгнення в Україну спостерігалося скорочення кількості арбітражів через невизначеність. Але потім їх навпаки стало набагато більше, ніж було до 2022 року. Безпосередньо бойові дії, блокування портів та закриття повітряного простору над Україною, а також подальші санкції проти РФ ускладнили, а в деяких випадках і зробили неможливим виконання численних існуючих комерційних контрактів. Це призвело до хвилі комерційних арбітражів.
 
Домінують спори щодо застосування форс-мажору та hardship (істотної зміни обставин) при невиконанні договірних зобов’язань. В арбітражі сам факт війни не є автоматичним виправданням для невиконання контракту. Сторона, яка посилається на форс-мажор, має довести прямий причинно-наслідковий зв'язок: як саме бойові дії, руйнування логістики чи інші обставини безпосередньо унеможливили виконання конкретного зобов'язання.
 
Інша велика група спорів пов’язана з введенням санкцій проти РФ. Західні компанії, що виходять з ринку РФ, стикаються з позовами від російських контрагентів (або держави) про «недружнє» розірвання контрактів. З іншого боку, російські компанії, що потрапили під санкції, не можуть виконати зобов'язання перед європейськими чи американськими партнерами.
 
Крім того, українські та міжнародні інвестори подають позови безпосередньо проти Російської Федерації. Інвестори вимагають від РФ компенсації за активи, які були фізично знищені (на підконтрольних Україні територіях) або незаконно експропрійовані (захоплені окупаційною владою або примусово «націоналізовані» в Криму, на Донбасі, в Запорізькій та Херсонській областях).
 
До речі, як ми знаємо, Група Нафтогаз виграла арбітраж проти РФ в 2023 році. Гаазький арбітраж зобов’язав Росію сплатити $5 млрд компенсації за збитки, завдані захопленням активів Групи Нафтогаз в АР Крим у 2014 році. На виконання цього рішення у 2024 році Нафтогазу вдалося заморозити російські активи у Фінляндії, на суму десятки мільйонів доларів США, а у 2025 році – в Австрії на суму 120 мільйонів доларів США.
 
За останніми повідомленнями, восени 2025 року Група Нафтогаз уклала угоди з провідними юридичними компаніями у США, Франції, Нідерландах та Чехії, щоб домогтися стягнення коштів згідно з арбітражним рішенням через арешт та реалізацію російських активів, розташованих у відповідних юрисдикціях.
 
  1. Чи спостерігаєте ви зміни у структурі українських клієнтів: хто нині ініціює арбітражі частіше – бізнес чи державні інституції?
Як і раніше, так і зараз, арбітражі частіше ініціюють представники бізнесу. Якщо йдеться про інвестиційні спори, то для приватного інвестора право подати позов проти суверенної держави в міжнародний арбітраж – це один з найдієвіших засобів захисту інтересів. В комерційних спорах державні інституції можуть теж виступати ініціаторами арбітражу, бо фактично вони за таких обставин є комерційними гравцями. Йдеться про державні енергетичні компанії, банки, міністерства, підприємства оборонної промисловості.
 
  1. Яку роль міжнародний арбітраж може відіграти у справах про відшкодування збитків, завданих війною?
Вище я згадував справу Групи Нафтогаз проти РФ. І вона є досить показовою. Хоча Нафтогаз як позивач виграв арбітраж, реальний механізм виконання арбітражного рішення (стягнення $5 млрд компенсації за збитки) дуже складний і має нюанси у кожній юрисдикції.
 
Загалом юридичною основою для позовів на кшталт того, який був поданий Нафтогазом, є Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про заохочення та взаємний захист інвестицій (1998 року), яка була розірвана Україною в 2023 році та припинила дію 27.01.2025. Однак відносно інвестицій, здійснених до дати припинення дії Угоди і підпадаючих під її дію, положення статей цієї Угоди будуть залишатися чинними протягом наступних десяти років після цієї дати. Тобто, для інвестицій, які були здійснені до 27.01.2025, положення Угоди будуть залишатися чинними – до 27.01.2035.
 
Але звернутись із позовом до міжнародного арбітражу можливо лише щодо інвестицій, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях України та щодо яких можливо довести наявність контролю РФ цієї території. Саме тому ми маємо успішні приклади стосовно анексованого Криму (крім Нафтогазу ще кілька компаній виграли арбітражі). Вагомих обґрунтувань для позовів щодо відшкодування збитків за знищене чи пошкоджене майно на підконтрольній Україні території поки немає.
 
  1. Чи можливо адаптувати арбітражні процедури для колективних вимог – наприклад, щодо пошкодженого бізнесу чи інфраструктури?
Сучасні арбітражні регламенти (наприклад, ICC, LCIA, SCC) для управління справами передбачають об'єднання (Consolidation) кількох окремих арбітражів в одну справу для економії часу та уникнення суперечливих рішень. Також можливе залучення (Joinder), що дозволяє додати нову сторону (позивача чи відповідача) до вже існуючого арбітражу, якщо ця сторона дає згоду.
 
Крім того, для справ, які мають спільну правову та фактичну основу, арбітражна інституція може призначити один і той самий склад арбітрів, координувати графіки та подання доказів. Велику вагу мають «зразкові» справи (bellwether cases), коли рішення по 2-3 справах стає основою для врегулювання решти. Все це якраз застосовувалось при розгляді «кримських справ» за участю Нафтогазу та інших компаній. 
 
Однак в наших обставинах питання не в наявності теоретично прописаних процедур, а в практичному виконанні. Якщо вже говорити про масові вимоги щодо пошкодженого бізнесу та інфраструктури в Україні, то для цього на разі більше підійде не арбітражний розгляд, а звернення до Реєстру збитків (Register of Damages for Ukraine – RODU), що базується в Гаазі. Мета цієї інституції – не присуджувати компенсацію (як арбітраж), а фіксувати та оцінювати масові вимоги.
 
Реєстр дозволяє обробляти десятки та навіть сотні тисяч заяв. І якщо в майбутньому справа дійсно дійде до виплати відшкодувань за рахунок заморожених російських активів, то справи з Реєстру будуть основою для нарахування виплат (за якимось єдиним, спеціально розробленим для цього механізмом).
 
  1. Як можна забезпечити виконання потенційних арбітражних рішень проти держави-агресора?
Все просто – потрібні прецеденти на місцевому рівні в країнах ЄС про визнання арбітражних рішень. І тоді справа зрушить з мертвої точки. Однак європейці вагаються. Я особисто спілкувався з колегами Латвії та Литви щодо виконання рішень про стягнення збитків з Росії за рахунок активів на їх територіях, але поки що перспективи не визначені.
 
Саме тому увага всього світу прикута до справи Нафтогазу. У жовтні 2025 року апеляційний суд Гельсінкі підтвердив арешт російських активів на користь Нафтогазу. Тобто Росія програла в апеляційній інстанції, але ще має право звернутися до Верховного суду Фінляндії. Крім того, в серпні 2025 року Районний суд Відня (Австрія) дозволив обтяження понад 20 об’єктів нерухомості Росії на території Австрії, які мають бути продані через аукціон. Загальна вартість цих активів перевищує 120 млн євро. Однак в цьому випадку теж вочевидь ще будуть оскарження, тобто остаточна крапка не поставлена.
 
  1. Як війна загалом вплинула на процедури примусового виконання арбітражних рішень – особливо коли мова йде про майно підсанкційних осіб?
Вочевидь війна ускладнила примусове виконання, але не змінила самі процедури. Якщо коротко: виграти арбітраж і «визнати» рішення в суді країни, де знаходяться активи боржника, так само можливо, як і раніше. А от фактично стягнути кошти з підсанкційної особи стало майже неможливо.
 
Банк відмовить у переказі коштів боржника, якщо це підсанкційна приватна особа чи компанія, бо активи такої особи «заморожені» (frozen). Це означає, що будь-яка транзакція з ними (включно зі сплатою боргу за арбітражним рішенням) є незаконною без спеціальної ліцензії від органу санкційного контролю (наприклад, OFAC у США або OFSI у Великій Британії).
 
Фактично зараз головна мета арбітражів, пов’язаних з підсанкційними особами, – це «перегони кредиторів». Є надія, що санкції колись будуть зняті, заморожені активи почнуть «розтавати». Той кредитор, який вже має на руках визнане судове рішення, отримає пріоритетне право на ці кошти. Той, хто не потурбувався про це, залишиться в кінці черги і, ймовірно, не отримає нічого. Отже, всі розуміють, що виплати будуть не скоро, але ініціюють арбітражі досить жваво.
 
Ще одне цікаве явище в цьому контексті – це пошук «вільних» російських активів за кордоном, тобто тих, які не заморожені в рамках санкцій. Такі активи шукають у юрисдикціях, які не приєдналися до санкцій (наприклад, деякі країни Близького Сходу, Азії чи Латинської Америки). Якщо переможець арбітражу знаходить банківський рахунок або нерухомість боржника в такій країні, він може спробувати виконати рішення там.
 
  1. Які ключові тенденції простежуються у практиці національних судів України щодо визнання та виконання рішень міжнародного арбітражу? Чи можна говорити про формування в Україні «проарбітражної» практики національних судів?
Так, сьогоднішня практика, насамперед практика Верховного Суду, демонструє повагу до міжнародних зобов'язань України щодо арбітражу. Понад 90% заяв про визнання та надання дозволу на виконання іноземних арбітражних рішень задовольняються судами.
 
Суди нарешті засвоїли, що вони не є апеляційною інстанцією для арбітражу та не переглядають справи по суті. На підставі Нью-Йоркської конвенції 1958 року, вони перевіряють арбітражні рішення на формальні порушення і визнають їх, надаючи силу судового рішення.
 
30 квітня 2025 року Верховна Рада прийняла за основу законопроєкт №12141 про розширення компетенцій міжнародного комерційного арбітражу, що демонструє політичну волю до подальшого розвитку цього напрямку вирішення комерційних спорів.
 
Більше за посиланням.